Коли м’яч стає похороном

Суд, якого не було

Я пам’ятаю перший раз, коли побачив хлопця у Газі, що кикає розпухлий м’яч — ні сітки, ні обручки, лише розбитий бетон і пил. Його посміх — не виступ, а виживання. Я спостерігав, як він передає м’яч, наче захисник у руїнах — його очi фіксованi на чомусь глибшому за статистикою чи тактиками. Це не спортжурналістика — це свидчення.

Мовчазний обручок

У Берклі мене вчили аналiзувати данi наче вони лiкують травму. Але у Газі? Данi не зберiгають життя. Числа не брешуть — але й не кричать. Я аналiзував графики пострiлiв із таборiв бежевцiв: діти стрiляють у пов iтря, бо навколо нема нІ чого іншого крима,

Кров на асфальтi

Я зрився у Пдденнiй Калiфорнii з іспанськими колисками та церковними дзвонами за собою — але коли мoй син запитав: «Чому ти продовжуєш це?» — я не знав вдпов iдi доки стояв поручу його т iла ночами.

Птаха, що летить з водою

Птаха з поломаним дзьобом летить над руїнами учора — переносить крапельки води наче спод iвання у своєму маленьком дзьобu. Не метафора. Реально. Я думав: «Це хтось інша стория» — їхня боль була не моєю. Доки тепер. Зм iй запитав: «Чому ти продовжуєш це?» Птаха прошепила: «Бо мовчання — насильство». Я знаю. І ти знаєш.