Я розсіявся п'ять разів на перерві

Тиха між подихами

Я сидів сам у змінці після п’яти розпадів — не через пораз, а бо ніхто не запитав, чи я в порядку. Натови орали за перемогу, але навпаки не зупинилися бачити мої тремтливі руки, порожнє погляд, як я тримав подих — це була молитва. Спорт не цкавався про мою душу — вони цкавалися про статистику.

П’ятий розпад

Мене зламала не рахунок. Був ехо після финального сигналу: тишота там, де повинен був бути смiх. Мой тренер сказав: «Ти сильний». Але сила — не гучна, а тиха. І в Бруклайнi, де моя мати поєднувала африканськi гимни з ірландськими колисковими, я зрозумiв: лiкування — не у видимому. Воно — у просторах між грамами.

Сигнали, якi ми ігноруємо

Є сьомий невимовлений ритм у кожного спортсмена: як довго ти тримаєш подих перед тим кроком за межами; як водяться очi, коли нiхто не дивить; як тремтять руки, коли думають, що тоб i добре. Це не недолуги — це духовнi сигнали. Їх ігнорують, бо ми плутують продуктивнiсть з цiнностью.

Змinka — святиня

Їх називають «психологiчна стiйкicь». Але стiйкicь без ласки — лише шум. Я написав це не як статтю — а як лист до кожної дитчини, котра чувствувала себе невидимою серед усего святого.