Я як психолог і вчитель гуманітарних наук з Брукліна, бачив, як стадіони ігнорують тихі ритуали гравців. Після фінального свистка вони йдуть кілометр до одягу — ніхто не зараховує цих хвилин. Це не про відстань, а про тиш, гідність і емоційний податок.

Я розсіявся п'ять разів на перерві — ніхто цього не побачив. Це не історія поразу, а медитація про те, чого ми не назваємо: тихий стогн, сльози в змінці, і невидима вага душі.