Після п’яти фінальних ночей, коли натови замовкли, а статистика заглушила душу, я зрозумів: справжнє ціління — не в героїзмі, а в тиші між подихами. Це не про гранд, а про людську сталкість.

Після п’яти фіналів я сидів один у тишні — не через провал, а тому що ніхто не помав на мене. Це не про пораз, а про тихе зникнення сподівання в лізі, яка забула про тебе.

Це не про зарплату чи статистику. Це про тиху витримку, сльози за чотирма годинами після гри, коли всі замовчали. Це про духовну силу, яка не вимірюється в доларах.

Я спостерігав, як Фрэгг носив #32 — не для слави, а як тиху молитву. Це було дзеркало його коріння, а не жерсі. У кожній тиші після фіналу — тиша говорила те, що статистика не могла виміряти.